Коли Ірина Пікуліна згадує свого чоловіка, її голос стає тихішим. Не тому, що бракує слів — навпаки, їх надто багато. Просто всі вони про любов. Про людину, яка жила світло і так само світло пішла, залишивши по собі пам’ять, що не згасає.
48-річний Олександр Кушнір, позивний «Балу», не був схожий на уявний образ суворого воїна. Ірина каже: він був надзвичайно добрим. Тим, хто не підвищує голосу. Хто уникає сварок. Хто приймає людину такою, якою вона є. Їхнє кохання не потребувало доказів — воно трималося на довірі й спокої, на внутрішній тиші, яку вони знаходили одне в одному.
Олександр та Ірина зустрілися вже у віці 40+. Між ними спалахнуло оте справжнє почуття. Ірина називає його пізнім неземним коханням. І стосунки свої вони закріпили не тільки офіційним шлюбом, а й повінчалися, давши Господу обітницю бути разом і в горі, і в радості.
…Олександр, глибоковіруюча людина, завжди носив із собою молитовник, молився регулярно й щиро. Часто повторював: «Чого мені боятися? Наді мною Бог». Для нього це не були просто слова — це був спосіб жити. Навіть коли почалася велика війна.
На момент повномасштабного вторгнення Олександр працював у Польщі. Він міг залишитися там, у безпеці. Але не залишився. Повернувся додому, бо не уявляв, як може бути інакше. Це рішення не було емоційним поривом — воно було глибоко усвідомленим. Він ішов захищати країну, яку любив, і людей, серед яких хотів жити після перемоги.
З дитинства Олександр мріяв про службу в десантно-штурмових військах. Тож записавшись до Збройних сил України, він попросився до легендарної 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Там отримав позивний «Балу» і швидко заслужив довіру побратимів. Він став старшим групи. Про нього казали просто й переконливо: якщо «Балу» веде — значить, буде правильно.
Війна не зламала його внутрішньої лагідності. Навпаки — ніби загартувала. Навіть на передовій він наголошував: за ворогів теж треба молитися, так учив Господь. У цьому була вся його суть — воїн, який не дозволив війні забрати в нього людяність.
Ще до служби Олександр багато років страждав від трофічної виразки на нозі. Здавалося, що з таким діагнозом повноцінна служба неможлива. Але під час навчання, за порадою інструктора, він почав давати на ногу максимальне навантаження. Рана, яка не гоїлася роками, несподівано повністю зажила. Ірина називає це дивом. Символом того, що війна, як не парадоксально, зробила його сильнішим фізично й духовно.
Воїн-захисник брав участь у складних операціях на Сумському та Курському напрямках, виводив побратимів з оточення. Його мужність і відповідальність були відзначені високими нагородами — «Залізним хрестом» Міністерства оборони, відзнакою Президента України «За оборону України», Подякою командування свого легендарного галицького легіону. Але сам він ніколи не вихвалявся. Військова справа для нього не була кар’єрою — лише обов’язком. Після перемоги він мріяв повернутися до мирного життя, до нашого Барвінкового, яке йому стало рідним та близьким.
На жаль мріям Олександра не судилося збутися.
-У вересні у Саші був день вільний від служби. І я поїхала до нього на побачення, – ділиться Ірина. – Вже тоді я відчувала: він змінився. Став задумливим, мовчазним. Він був не такий, як завжди. Ніби його душа готувалася до чогось більшого.
Ірина пригадує ще одну зворушливу деталь. Знаючи про бойовий позивний чоловіка — «Балу», вона власноруч зв’язала для нього маленького ведмедика. Відтоді ця кумедна іграшка стала його незмінним супутником. Олександр завжди брав ведмедика із собою на позиції та лагідно називав його своїм «бойовим ведмедиком».
Під час тієї останньої зустрічі Ірина привезла чоловікові жетончик із написом «З Богом за Україну». Олександр усміхнувся і напівжартома сказав: «У мене є медалі, а ведмедика ображають — він без нагород. Нехай цей жетончик буде його відзнакою». Після цих слів він одягнув жетончик на маленького ведмедика.
Тоді ж Саша сказав дружині, що після перемоги обов’язково привезе свого «бойового ведмедика» додому. Та війна розпорядилася інакше. Сьогодні ця маленька іграшка зберігається в Ірини як реліквія і найдорожчий спогад про коханого чоловіка. Ведмедик повернувся додому. А Саша — ні.
Це було останнє їхнє побачення. А 6 листопада була остання телефонна розмова. І все. Тиша…
Олександр Кушнір загинув 11 листопада 2025 року поблизу населеного пункту Садки Сумської області. За тиждень, 19 листопада, він мав би відзначати свій 49-й день народження.
Не зустрів, не відзначив, не дожив… Повернувся додому «на щиті». Поховали Героя в місті Барвінкове — місті, яке він встиг полюбити за життя.
Він називав себе справжнім козаком. І був ним — не гучним, не показним, а тихим і світлим. Людиною, яка поєднала в собі глибоку віру, безумовну любов і справжній героїзм. Такі не зникають. Вони залишаються — у пам’яті, в серцях, у майбутньому, яке вони захищали ціною власного життя.
Ірина Столбова.
Фото надані Іриною Пікуліною.
