Двадцять місяців російського полону і повернувся додому з простим бажанням — жити далі. Наш земляк Микола Кармазін пройшов шлях від фронту до російських застінків і назад, зберігши головне — внутрішню стійкість і віру в повернення.
Миколі Васильовичу Кармазіну 44 роки. Він родом із Грушувахи. Там жив і працював, поки була робота в сільському господарстві. У 2021 році разом із товаришем поїхав на заробітки до Харкова. Саме там його й застала повномасштабна війна.
У перші дні вторгнення він без вагань пішов до військкомату. Але не взяли — за станом здоров’я. Лікар, подивившись на знімки понівеченого хребта, сказав прямо: «Ти бронежилет довго не витримаєш. Поки лишайся на гражданці»
Та у 2024 році Микола все ж став у військовий стрій. Потреба у людях на фронті виявилася сильнішою за застереження.
Фатальний бій стався 24 липня 2024 року на Покровському напрямку, поблизу населеного пункту Вовче. Під час виконання завдання, їх група потрапила під ворожий обстріл. Один побратим загинув на його очах. Сам Микола дивом вижив — у той момент нахилився за рюкзаком.
Далі був російський полон.
Більше, ніж півтора року у ворожих застінках
Перші п’ять місяців — табір на окупованій Донеччині, згодом етапували до росії.
Життя в неволі перетворилося на виживання.
Дні рахували в голові — без записів, без відміток, був свій внутрішній календар. І час плив… День, ніч… Тиждень, місяць…
Підйом о шостій ранку — під гуркіт у двері. Примус співати російський гімн, заучувати релігійні тексти. Тих, хто відмовлявся, “переконували” фізично.
Їжа — мінімальна.
— На перших порах голод буквально з’їдав зсередини. Потім якось звик. Тієї миски баланди мені вже наче й вистачало. Важче було хлопцям, які більші за статурою — вони не наїдалися. Ми ділилися своїм пайком. Бо розуміли: вижити можна тільки разом. Гуртувалися, намагалися підтримувати один одного, — розповідає Микола Кармазін.
Говорить, що важко було не стільки фізично, як морально, психологічно. Фізичний біль то такий – болить і переболить. Його стерпіти ще якось можна. А ось психологічно… Це складніше. Головне було не впасти у відчай, не зламатися, пройти через оте все і вижити….
І він витримав: постійний тиск, пропаганду, залякування, приниження.
Навіть перед самим обміном змушували підписувати папери про «неучасть у бойових діях» і погрожували: якщо знову потрапить у полон — у кращому випадку посадять, у гіршому — вб’ють. Це був останній тиск перед свободою.
6 березня 2026 року відбувся обмін полоненими «300 на 300». Серед звільнених був і солдат-піхотинець Микола Кармазін.
—Навіть коли повідомили, що я у списках на обмін, я не вірив до останнього. Найважче — коли дають надію, а потім її забирають, — говорить Микола. — Бувало у нас, що людей виводили нібито на обмін, а вони поверталися назад. Одного офіцера з нашої камери забрали, як нам сказали, на звільнення — і пів року ми думали, що він уже вдома. А потім виявилося, що весь цей час той сидів у сусідній камері.
Серед полонених постійно ходили історії: когось везли «на обмін» — а насправді в інший табір. Був і випадок, коли автобус з людьми вже майже доїжджав до кордону — і розвертали назад.
— Коли вже й посадили нас в автобус, то в душі не було твердої впевненості що доїду додому. І вірив, і не вірив, — ділиться Микола.— Справжній видих стався лише тоді, коли за склом замиготів синє-жовтий колір.
— Вже як побачив український прапор — тоді точно зрозумів, що я вдома. І вже ніхто з нас не стримував емоцій… Сльози, обійми, радість… Це неможливо передати словами.
— Перше бажання було — випити кави і закурити, — каже він.
Ці прості банальні речі стали для нього межею між полоном і свободою.
Повернення на Батьківщину
Так зустрічали Миколу Кармазіна на Барвінківщині.
Перші два місяці – реабілітація. Ретельне медичне обстеження в одному із шпиталів Вінниці.
Комп’ютерна томографія виявила проблеми з нирками. Там же й зробили операцію. Тепер дієта, фізичні обмеження, медичний супровід.
І це тільки одна з проблем. Тривале перебування в полоні, де лікування і медична допомога зводилася у кращому випадку до однієї пігулки, загострило ще ряд захворювань. Тож тепер серйозно займається власним здоров’ям, консультується з місцевими та обласними лікарями.
Поправити здоров’я, психологічно і морально адаптуватися до цивільного життя, від якого він зовсім відвик, Миколі Кармазіну тепер допомагає фахівчиня із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб Ірина Луценко.
Владнання документів, оформлення закордонного паспорту, постановка на квартирний облік – все це і не тільки це тепер Микола Кармазін робить за підтримки Ірини Юріївни.
Не відмовився Микола Кармазін від пропозиції відвідати Харківський театр опери та балету, куди нещодавно фахівчиня організувала поїздку для ветеранів та членів їх родин.
Було що сказати Миколі Кармазіну і на відкритті Алеї надії та віри у Барвінковому. Йому, як нікому іншому, добре відомо наскільки важливо не втрачати віру, сподіватися на краще. Саме це й допомагає витримати і пережити ворожі застінки.
Попри пережите, у Миколи Кармазіна немає відчаю. Плани прості та чіткі: відновитися морально, закрити паперові питання, знайти роботу. І жити… Жити далі.
Ірина СТОЛБОВА
