Ця історія — про материнську любов, яка не лише чекає, а діє. І про війну, в якій героїзм — це не завжди атака.
Старший солдат Збройних сил України Андрій Амелін — наш земляк, мешканець селища Друга Іванівка. Став на захист України 28 липня 2025 року. Пройшов підготовку в одному з навчальних центрів Польщі, восьмитижневий курс завершив з відзнакою. Після повернення був зарахований до складу 30 окремої механізованої бригади та разом із побратимами утримував позиції на Краматорському напрямку.
— 8 листопада 2025 року у сина був вихід «на нуль», — розповідає мама, Любов Іванівна. — Він подзвонив і сказав, щоб я не хвилювалася, якщо зв’язку не буде два тижні, максимум місяць. Саме стільки тривало їхнє бойове завдання. Тоді я навіть не могла уявити, що чекатиму його дзвінка 101 день… А з позиції він вийде лише через 150 діб, 140 з яких проведе під землею…
150 днів для мами
Це були дні, в яких не було сну, спокою і звичного життя.
— Я не випускала телефон з рук. Щомиті чекала дзвінка. Молилася за сина і його побратимів — щоб були живі, щоб повернулися, щоб Бог беріг їх, — говорить Любов Іванівна. — Моє життя тоді ніби стало на паузу. Думки — тільки про одне: як він там? що з ним? Ті дні — мої рубці на серці…
Та вона не лише чекала. Вона діяла. Зв’язувалася з родинами побратимів, знаходила контакти підрозділу, дізнавалася про його потреби. Організувала збір допомоги.
На її заклик відгукнулися односельці та колишні учні — адже Любов Амеліна 43 роки працює вчителькою в місцевому ліцеї. Разом вдалося зібрати кошти, за які купили і передали у підрозділ 250 мініпічок та два потужні павербанки.
Найбільшим щастям було почути рідний голос. Іноді з підрозділу їй надсилали аудіофрагменти — кілька секунд голосу сина по рації. Ці коротенькі записи батьки прокручували десятки разів. Своє, рідне, дороге, безцінне….
А 18 лютого 2026 року, після 101 дня повної тиші, Андрій подзвонив сам.
—Ми говорили всього лиш дві хвилини. Емоції радості переповнювали. Хотілося в цю мить багато сказати і ще більше почути, —пригадує пані Люба. – Та ми з чоловіком почули головне: син живий! Він вийшов на зв’язок.
Потім були короткі повідомлення. Листування, у якому — вся материнська любов, підтримка і віра. Бо саме мама першою відчуває, коли потрібне слово стає опорою.
А 28 березня о 6:42 пролунало те, що вона пам’ятатиме все життя: «Мамо, я вийшов. Мамо, я живий».
А вже за тиждень вона обіймала сина — виснаженого, але живого.
— Йому 43 роки. Але ці 150 діб додали років…Тепер йому бойовий позивний «Сєдой» якнайкраще підходить, — тихо каже пані Люба.
150 днів для сина
На позицію тоді вони вийшли невеликою групою. Зайняли кілька бліндажів.
Бліндаж, де був Андрій із побратимом, потрапив під обстріл. Їх засипало землею. Щоб вижити, вони рили глибше. Усе інше — речі, ліки, їжа — залишилося під завалом. Десять діб у норі. Контузія, біль, виснаження. І постійна робота — відкопуватися.
Вони вибралися. Перебралися до іншого укриття.
Вони перебували у глибокому ворожому оточенні. Майже весь час — під землею. Вийти означало бути поміченим. А значить — загинути. Вони були мішенню для ворога. За ними постійно полювали російські дрони.
Світ звузився до кількох метрів сирої землі. Як виживали в повній ізоляції? Іноді до них долітали дрони — скидали мінімум продуктів. Воду брали зі снігу — обережно, щоб не залишити слідів. Медикаментів не було, вони лишилися під завалами у першому бліндажі. Тож Андрій переніс запалення легень просто в окопі — без лікування.
У задушливому бліндажі доводилося годинами сидіти в протигазах — ворог застосовував газ.
День за днем у темряві. У тиші. Тривозі. Страху. І чеканні.
А потім — 10 днів вихід. Складним, важким, ризиковим маршрутом. Ворог поруч. Іноді — за кілька метрів. Коли кожен звук може бути останнім.
І коли порятунком може стати навіть колючий кущ, за яким лежиш, затамувавши подих.
Або побачать — і це смерть. Або ні — і це життя.
Андрій із побратимами вийшов.
Наразі він проходить лікування, відновлюється.
Ця історія — про материнську любов, яка не лише чекає, а діє.
І про війну, в якій героїзм — це не завжди атака.
Іноді найбільший подвиг — вистояти. Не зламатися в темряві. Не втратити себе в тиші. І вижити там, де, здається, це неможливо.
140 днів під землею — це більше, ніж виживання. Це межа людських можливостей. І крок за нею.
Це історія про двох. Про матір, яка щодня тримає тил любов’ю. І про сина, який тримає фронт витривалістю.
І в цій єдності — справжня сила.
Ірина СТОЛБОВА
Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди
