З Надією Соколовою ми познайомилися у серпні місяці під час проведення у Барвінковому патріотичного забігу «Шаную Воїнів, біжу за Героїв України». Вона спеціально приїхала з віддаленої Григорівки, щоб долучитися до акції.
Для Надії Михайлівни цей забіг — не просто захід. Вона хотіла говорити про свого сина, нагадувати про нього, привертати увагу до долі безвісти зниклих воїнів.
Едуард Плотніков — старший син Надії Михайлівни. Він зник безвісти 9 червня 2024 року під час бойового виходу в районі села Глибоке.
Відтоді мама шукає будь-яку інформацію про нього.
І чекає сина живим.
Едуард народився і виріс у Григорівці, тут закінчив школу. Працював у рідному селі — у сільському господарстві, дбав про впорядкування населених пунктів старостинського округу. Допомагав мамі вести господарство.
— Це надзвичайно трудолюбивий і відповідальний хлопець, — говорить односельчанка Едуарда Світлана Логвіненко. — Неймовірної доброти людина. Знаєте, його доброту можна розділити на десятьох… Отакий наш Едік.
Третій бойовий вихід і… тиша
16 лютого 2024 року Едуард пішов на військову службу. Після проходження підготовки його направили до 92-ї окремої штурмової бригади.
Для матері почався тривожний час очікування дзвінків і коротких звісток від сина.
А потім зв’язок із ним обірвався.
9 червня 2024 року Едуард зник безвісти в районі села Глибоке.
Бойова обстановка там тривалий час залишалася надзвичайно складною. Через інтенсивні бої доступ до окремих ділянок був неможливим. Інформації про військовослужбовців, які перебували там під час бойових виходів, у родин дуже мало.
Для Надії Михайлівни почалися пошуки.
«Я його шукаю. Куди тільки не зверталася…»
— Знаєте, я вже за ці роки куди тільки не зверталася… Хіба що до Бога не зверталася, — каже Надія Михайлівна.
Вона звертається, розпитує, намагається знайти будь-яку інформацію про Едуарда. Стежить за всіма обмінами полоненими.
Бере участь в акціях і мирних зібраннях родин зниклих безвісти та полонених військовослужбовців. Їздить у Лозову, у Барвінкове.
Долучається і до зборів на підтримку Сил оборони, які організовують у селі.
Для неї ці акції — можливість говорити про сина, нагадувати про нього, бути серед людей, які переживають такий самий біль.
Серед матерів, дружин та інших рідних зниклих безвісти й полонених вона знаходить підтримку. Вони говорять одне з одним, діляться інформацією, виходять на вулиці з прапорами та фотографіями своїх рідних.
Бо коли залишаєшся сам на сам із невідомістю, дуже важко не втратити сили.
А разом чекати трохи легше.
Саме тому Надія Михайлівна приїхала на патріотичний забіг «Шаную Воїнів, біжу за Героїв України». Щоб говорити про Едуарда. Щоб нагадувати про нього.
«Він приходить до мене уві сні»
Є ще один простір, де Едуард досі поруч із мамою, — її сни.
У них він приходить до неї живим. Вона бачить сина, чує його голос, може говорити з ним.
Ці сни для неї — можливість хоча б ненадовго побути поруч із сином.
Прокидається — і знову повертається до пошуків.
Надія Михайлівна продовжує шукати Едуарда.
І чекати.
Бо для неї він — не ім’я у списку зниклих безвісти.
Він — її син.
Той, якого вона хоче зустріти не уві сні, а наяву.
