Така ось життєва арифметика подружжя Сиси із Барвінкового. Цифри розшифрувати простіше-простого: у шлюбі Микола Васильович та Ніна Миколаївна прожили 65 років, і обоє за крок до ювілею – 89 років на Водохреще виповнилося чоловіку, дружина зустріне свою 89-у весну цього березня.
Вони майже ровесники – Микола Васильович старший за дружину рівно на два місяці. Обох не балувала доля ще змалку. Микола рано лишився сиротою, виховувався разом з братами у дядьковій родині. Ніна була у своїй великій сім’ї найменшою – десятою дитиною. Голод, холод, злидні, війна й повоєнне дитинство – це те, що й сьогодні вони пригадують зі слізьми на очах.
Миколі дядько дав робітничу спеціальність – вивчився на електрика й працював все життя на заводах – на Донбасі, на місцевому машзаводі, їздив і на шахти на хліб заробляти. Скільки було сил і здоров’я – працював, у трудовій книжці запис про 50 років стажу. І кілька сторінок з подяками, відзнаками. У пошані був, де б не працював, за яку б роботу не брався.
А Ніна могла б лишитися взагалі без освіти, стареньким батькам вже не під силу було найменшу доньку вчити. Взявся за сестру старший брат – перевіз до себе в Улан-Уде, там вона й закінчила медичний технікум, а працювати в чужому краї було лячно, тож попросилася на роботу в рідне Барвінкове. Пішла працювати в центральну лікарню. Спершу статистом, потім фельдшером на швидкій, медсестрою в маніпуляційному кабінеті. Більше 35 років віддала місцевій ЦРЛ, працювала б, напевне,й ще – та здоров’я підводило.
Сюрприз із знайомством організувала Миколина тітка – душа боліла за племінника, якому після армії треба було сім’ю створювати, а він все не наважувався знайомства заводити з дівчатами. Та й Ніна, яку вона добре знала, засиджувалася у дівках – їй вже 24 роки, а за роботою ніколи було про особисте життя подумати. Отож кмітлива Анастасія Олексіївна й вдалася до хитрощів — викликала на свою адресу карету швидкої допомоги, мовляв людині зле, потрібен фельдшер. Фельдшер Ніна й приїхала, зайшла в кімнату й отетеріла… посеред кімнати стояв святковий стіл, до якого дівчину запрошував статний парубок. Отак і познайомилися. Не відомо, чи отримала покарання тітка за той хибний виклик медиків, але план її вдався.
—Якось відразу ми один до одного припали, — розповідає сьогодні Ніна Миколаївна. – Микола підкорив мені серце — щирий, веселий, добрий, турботливий. І він на мене око поклав. Довго не затягнулися наші зустрічі-побачення. Оце оригінальне сватання відбулося десь перед новим роком, а 17 лютого вже справили весілля. Мені, знову ж таки, брат допоміг – і білу весільну сукню подарував, і святковий стіл організував. Отак і стали жити…
Сімейного кутка довго не мали – сім років по квартирах переїжджали. З вузлами, валізами, а потім і з маленьким сином на руках. А коли керівництво заводу «Червоний промінь» поклопотало про виділення квартири молодій сім`ї сумлінного робітника Миколи Сиси – радості не було меж.
— Ми були на сьомому небі від щастя, — пригадує подружжя. – Ми так мріяли про це. Почали облаштовувати своє родинне гніздечко.
Ніна Миколаївна, як дбайлива господиня, завжди тримала в чистоті й порядку своє помешкання. Тут і сьогодні охайно, світло й затишно. А Микола Васильович докладав своїх чоловічих рук і старань, щоб облаштувати домашній побут і комфорт – сам майстрував меблі, підганяв куплені шафи під розміри маленьких кімнат, робив ремонт на свій смак.
А центром уваги подружжя був син. Весь клопіт про нього – одного-єдиного любимого Сергійка. Батьки дбали про виховання сина, дали йому вищу освіту. І головне – всю свою любов, прагнули, щоб здійснилися мрії хлопчака. І сьогодні Сергій – гордість батьків. Хоча й мешкає у сусідній країні, та відстань не віддаляє їх. Вони постійно на телефонному зв’язку. Сергій Сиса, підполковник у відставці, має чудову й дружну родину – двох доньок, двох онуків. А щастям дітей-онуків щасливі й Ніна Миколаївна та Микола Васильович.
Ось така історія кохання, довжиною в 65 років. Залізне весілля родини Сиси викликає справжнє захоплення: скільки років подружжю вдалося провести разом! Тільки вони самі знають, як багато серйозних перепон траплялося на шляху їхнього спільного життя. Та ніщо не здатне зруйнувати стосунки, якщо подружжя чує, поважає, розуміє один одного, не шукає причин для сварок, а згладжує конфліктні ситуації.
— Та ми так щоб серйозно – ніколи, здається, й не сварилися. Було хтось тільки починає оте «гир-гир»—інший просто змовчить, щоб не нагнітати обстановку. Кілька хвилин спокою – і хмари розвіялися. Знову спілкуємося ніби нічого й не трапилося. Треба не замовчувати проблеми, більше спілкуватися, обмінюватися думками, довіряти один одному – отоді й лад у родині буде, — говорить Микола Васильович.
— Я змалку була хвороблива, перенесла чимало операцій, багато часу провела у різних лікарнях і зараз ось вже два роки прикута до свого домашнього ліжка. І живу тільки тому, що маю такого чоловіка, він тримає мене на цьому світі,— ділиться Ніна Миколаївна. —Я щаслива у шлюбі. Щаслива тим, що зустрівся мені по життю Микола…
…Хоч минуло вже 65 років і літа посріблили їм волосся, та вони такі ж щирі й ніжні у стосунках, у непідробній, зворушливій турботі один про одного. І це найголовніше, найважливіше за будь-що матеріальне.
Вони не мали гучного весілля, ніколи не купалися в розкошах, не нажили великих статків, зате зберегли безхмарну погоду в теплому, затишному сімейному помешканні. Тож хай так буде ще багато-багато літ!
