Нитки донька Світлана купувала, а ще розпускала старі теплі речі. Плела шкарпетки великих розмірів – 40 і більші. Знала, що їх носитимуть чоловіки-військові. Коли зібралося більше 10 пар, з допомогою доньки Світлани Новікової вийшли на місцевих волонтерів.
—Ми з радістю прийняли подарунок для військових від бабусі Шури – саме готувалися до чергової поїздки на передову, — розповідає Антоніна Чехута. – Ми вже зібрали багато гостинців для вояків – солодощі, смаколики, малюнки, листівки з побажаннями й привітаннями…. Найбільше їх було від учнів та вчителів міських ЗОШ №2 та ЗОШ №1. Особливо постаралися одинадцятикласники та батьківський актив цього класу з міської ЗОШ №1. Малюнки дітвори солдати на фронті приймають з особливим щемом, вони їм нагадують своїх рідних, домівку… А ось таких дарунків, як передала нам Олександра Гаврилівна, ми ще нашим захисникам не возили. Отож я і вирішила до бабусиних шкарпеток додати маленькі листівочки, в яких написала те, що жінка говорила, передаючи своє в’язання воякам: «Дорогі мої діточки, янголи-охоронці наші! Хочу подякувати Вам за мир та спокій у наших домівках і побажати всім здоров’я, віри, що все буде добре.
Ми обов’язково переможемо, інакше бути не може. Бережіть себе. Я готувала вам подаруночки з любов’ю до кожного та молитвою за кожного із вас!»
Олександр Кучеренко, який, разом з іншими місцевими волонтерами, у передноворічні дні їздив до наших вояків на схід України, розповідає, з якою синівською вдячністю приймали хлопці теплі бабусини шкарпетки. Вони просили низько кланятися барвінківській майстрині і передавали їй щирі побажання активного довголіття, міцного здоров’я.
—Якби було здоров’я, більше теплих речей для вояків нав’язала б, — говорить О.Г. Глушко. — А мені ж вже 90. Хоча й в душі почуваюся молодою, та вік бере своє. Коли працювала на залізничному транспорті, шкодувала, що вільного часу мало, а тепер вже ось скільки років на пенсії, часу вільного вдосталь, та займатися улюбленим заняттям довго не можу. Гіпертонік я з великим стажем, втомлююся від в’язання, тиск підіймається, головний біль стає нестерпним. А, все ж, новинами в країні активно цікавлюся. Не пропускаю таких сюжетів. Подивлюся по телебаченню кадри із зони бойових дій – і серце кров’ю обливається. Коли ж війна та клята скінчиться, коли вже вояки з перемогою повернуться до своїх домівок?! Переборюю біль – і беруся за в’язання, бо ж дуже хочеться допомогти, підтримати наших захисників.
—Моя мама дуже добра, світла людина і щира патріотка, — ділиться донька Світлана. — Вона по-справжньому вболіває за долю країни, хвилюється за українських вояків і думки у неї лише про мир, про спокій у нашій державі. А ще матуся непохитна оптимістка, вона сповнена віри у добро, милосердя. Вона відкрита для людей. І готова кожному прийти на допомогу.
Шляхетний вчинок 90-річної Олександри Гаврилівни доводить – робити добро можна у будь-якому віці, милосердя можна проявляти й тоді, коли сам потребуєш допомоги. Головне – прагнути цього.
