Командира мінометного розрахунку Олега Водоп’янова у закладі дошкільної освіти «Промінець» пам’ятають не лише як військового, який віддав роки службі та загинув, захищаючи Україну. Для колег він передусім був людиною, яку знали майже 20 років — доброю, уважною, відповідальною і завжди готовою допомогти. Саме таким його сьогодні згадують ті, хто багато років працював поруч із ним.
У колектив дитячого садочка «Промінець» Олег Водоп’янов прийшов у 2006-му сторожем і залишався ним до початку повномасштабної війни.
— Олег Юрійович був єдиним із чоловіків, який майже 20 років пропрацював у нашому жіночому колективі. За цей час він став для колег не просто працівником, а людиною, на яку завжди можна було покластися, –говорить виконуюча обов’язки директора ЗДО Олена Темна, згадуючи його передусім як добру, відповідальну і порядну людину.
Олег знав дні народження всіх колег, пам’ятав, що кому подобається, і намагався підібрати для кожної маленький подарунок саме до душі. Міг просто заїхати до садочка, привітатися. І ніколи не приїздив із порожніми руками. Мав із собою гостинці, щось смачненьке до чаю чи кави. У цих, на перший погляд, буденних речах і проявлявся сам Олег — його щира увага до людей.
Таким його пам’ятають і в «Промінці».
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення росії, 25 лютого 2022 року Олег Юрійович уже був у військкоматі. Він добровольцем став до лав Збройних сил України.
Майже весь час повномасштабної війни Олег Водоп’янов був на службі. У 53-й окремій механізованій бригаді він був командиром мінометного розрахунку.
Навіть перебуваючи далеко від дому, не втрачав зв’язку із колективом садочку. Іноді заїжджав до колег із подарунками. А колектив «Промінця» допомагав його підрозділу: збирали гроші на павербанки, передавали необхідні речі. Згодом шукали навіть старі велосипеди — військовим вони ставали в пригоді там, де техніка не могла проїхати, зокрема для перевезення боєприпасів.
Наприкінці 2025 року Олег ненадовго залишив військову службу. Після смерті матері, яка померла в листопаді, він мав оформити опікунство над братом, котрий через стан здоров’я потребував його допомоги. Крім того, Олег усе життя був дуже прив’язаний до родини: сам виховував двох синів, підтримував матір і піклувався про брата. Один із його синів також став військовим.
Здавалося б, у нього були всі підстави залишитися вдома.
Після оформлення необхідних справ Олег повернувся працювати у «Промінець». Та пробув там лише близько місяця. У січні 2026 року він знову підписав контракт — цього разу на три роки.
Своє рішення пояснював просто: не може залишатися в тилу, коли його побратими продовжують воювати.
«Мене тут уже нічого не тримає… Мені це дуже важко», — так він пояснював своє рішення близьким.
Повернувся у свій підрозділ, до своїх побратимів. У березні, під час виконання бойового завдання, Олег дістав поранення і втратив слух на одне вухо. Після операції та нетривалого відновлення вже в червні повернувся на позиції.
А в перші дні серпня всіх нас сколихнула страшна звістка: Олег Водоп’янов загинув.
15 червня йому виповнилося 52 роки. А 2 серпня його не стало…
10 серпня командир мінометного розрахунку Олег Водоп’янов повернувся до рідного Барвінкового на щиті. З ним попрощалися рідні, друзі, колеги та побратими. Серед тих, хто прийшов провести його в останню путь, були військовослужбовці 53-ї бригади та побратими його сина.
Він повернувся додому до тих, заради кого жив і кого любив. Туди, де його знали не за військовим званням і не за посадою, а просто як Олега — батька, сина, брата, колегу, друга, футболіста.
Про Олега Водоп’янова його колеги говоритимуть як про доброго і порядного чоловіка. Сини — як про турботливого батька. Побратими — як про свого надійного товариша.
А для тих, хто знав його багато років, він назавжди залишиться Олегом із «Промінця» — уважним до людей, відповідальним і тихим у своїй турботі.
Таким його і хочеться пам’ятати.
Ірина Столбова.
