Три роки бойовий медик Микола Хорунжий — у Небесному війську.
Для побратимів він був «Доктором». Для дружини — коханим чоловіком. Для синів — найкращим татом. Для сестри – старшим братом і надійною опорою. А для земляків — простим, добрим хлопцем із Другої Василівки, якого й сьогодні згадують усміхненим, щирим і завжди готовим прийти на допомогу.
Він народився і виріс у Другій Василівці. Звичайний сільський хлопчина: любив футбол, добре навчався, захоплювався математикою, історією та географією, захищав честь школи на спортивних змаганнях. Був веселим, відкритим, не любив сварок і завжди знаходив спільну мову з людьми.
Ще юнаком Микола вирішив, що хоче допомагати людям. Закінчив медичне училище, здобув фах медичного брата. Мріяв працювати масажистом, відкрити власну справу. Але життя, як і в більшості його покоління, не раз змінювало плани.
Він створив сім’ю, разом із дружиною Оксаною виховував двох синів — Владислава і Дениса. Любив проводити з ними час: ганяли м’яча, майстрували дерев’яну зброю, їздили на море. Для хлопців тато був людиною, яка завжди знайде час, вислухає, навчить, розсмішить.
Дружина згадує, що їхнє знайомство стало коханням з першого погляду. А сам Микола до останнього не переставав мріяти про прості речі — після війни купити будинок із великим садом, де ростимуть діти.
Та війна весь час була поруч.
Спочатку родині довелося залишити Краматорськ. Потім — знову евакуація після трагедії на залізничному вокзалі. Коли сім’я опинилася у Кропивницькому, Микола сказав дружині лише одну фразу:
— Хто, як не я, захистить наших дітей?
14 квітня 2023 року він добровольцем вступив до лав Збройних Сил України. Отримав позивний «Доктор», пройшов навчання у Великій Британії, став старшим бойовим медиком 46-ї окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ.
Навіть із фронту він телефонував додому так, щоб рідні не чули в його голосі тривоги. Жартував. Повторював, що війна скоро закінчиться. Обіцяв повернутися.
Остання розмова відбулася 8 серпня 2023 року. Він довго говорив із синами, ніби хотів встигнути сказати більше. Старшому наказав допомагати мамі й доглядати молодшого. Молодшому — слухатися. Згадували щасливі сімейні моменти. Тоді ще ніхто не знав, що це прощання.
10 серпня 2023 року старший бойовий медик Микола Хорунжий загинув поблизу Роботиного на Запоріжжі, виконуючи бойове завдання. Йому було лише 37 років.
Посмертно він нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Та найдорожчою нагородою для нього завжди була сім’я.
Саме таким — турботливим сином, люблячим братом, найкращим у світі батьком, коханим чоловіком, надійним другом і щирою людиною— Миколу пам’ятають ті, хто знав його найкраще. Їхні спогади різні, але всі вони складаються в один образ — Людини з великим серцем.
«Коля жив, як більшість, робота – сім’я. Він був доброю людиною, завжди готовою допомогти. Про такого старшого брата можна тільки мріяти. Я живу цими спогадами і все ще чекаю… Чекаю, що брат подзвонить чи приїде», — говорить сестра Аліна.
«У мене він і зараз перед очима, — згадує вчителька Олександра Овчаренко. — Бачу Миколку на другій парті в середньому ряду. Працьовитий, щирий, відповідальний. З такими дітьми було легко працювати».
«Він був надійним товаришем, ніколи нікого не ображав, — говорить однокласниця Наталія Плахотнюк. — Спокійний, урівноважений, справжній друг».
Мабуть, саме такими і були наші Герої.
Не народжені для війни.
Ті, хто любив футбол, поспішав додому до дітей, будував плани, мріяв про будинок із садом, де лунатиме дитячий сміх. Але коли прийшла біда, вони залишили свої родини, щоб захистити їх і всіх нас.
Саме тому ми маємо пам’ятати не лише дату їхньої загибелі. Маємо пам’ятати їхній сміх, їхні мрії, любов до дітей, до рідного дому, до життя. Бо саме за це вони й воювали.
Світла пам’ять тобі, Воїне. Дякуємо за захист. Дякуємо за вірність, патріотизм.
