25 липня мешканці Гусарівського старостинського округу провели в останній земний путь воїна-захисника Віталія Володимировича Бойка. Під час виконання бойового завдання солдат Збройних сил України, командир відділення, командир екіпажу безпілотних авіаційних комплексів загинув 17 березня. Машинобудівник, учасник АТО, турботливий син, мужній воїн… Сьогодні коротка історія про нашого Героя.
Син, який був опорою
Для Тетяни та Володимира Бойко їхній син Віталій був не лише найдорожчою людиною. Він був їхньою опорою, надією, тим, на кого завжди можна було покластися. Саме таким — відповідальним, працьовитим, небайдужим — вони виховали його змалку.
Віталій Володимирович Бойко народився 13 червня 1983 року у Краматорську. Хоч виріс у місті, значна частина його дитинства минула в селі Гусарівського старостинського округу, де жили його батьки. Кожні канікули він проводив там, допомагаючи по господарству, а вже дорослим завжди знаходив час приїхати, щоб попрацювати на городі, щось полагодити чи просто побути поруч із найріднішими.
Він любив спорт, дбав про фізичну форму, займався кікбоксингом. Батько пригадує, що колись пропонував синові записатися до футбольної секції, але Віталій обрав силовий вид спорту. Так само самостійно й виважено він ухвалював і всі найважливіші рішення у своєму житті.
Майстер своєї справи
Після навчання Віталій пов’язав свою долю з Новокраматорським машинобудівним заводом. Починав слюсарем, а згодом став майстром. Він досконало знав виробничі процеси, працював зварювальником-аргонником, мав водійські навички, умів знаходити вихід із найскладніших виробничих ситуацій.
Колеги поважали його за професіоналізм, відповідальність і золоті руки. Перед ним відкривалися хороші перспективи професійного зростання. Та долю, як і мільйонів українців, змінила велика війна.
«Я маю бути на війні»
26 травня 2022 року, напередодні дня народження матері, Віталій сам прийшов до військкомату. Він не став чекати повістки.
— Я маю бути на війні.
Це був його свідомий вибір. І його він зробив ще у 2014-му, коли захищав рідне місто від російського окупанта. Тож на велику війну пішов вже маючи статус учасника АТО.
На фронті Віталій служив командиром екіпажу ударних безпілотних авіаційних комплексів. Виконував бойові завдання на найгарячіших напрямках, де щодня доводилося приймати рішення, від яких залежали життя інших.За мужність, професіоналізм і сумлінну службу був нагороджений медаллю «Захисник Сходу» та нагрудним знаком «Почесна відзнака командира військової частини ІІІ ступеня».
Сам він майже нічого не розповідав про війну. Але про те, яким воїном був Віталій, говорять його нагороди й слова побратимів. Вони згадують його як мужнього, принципового, рішучого і надзвичайно надійного. Саме про таких кажуть: якщо він поруч — можна бути спокійним.
«У мене все добре»
Найбільше Віталій беріг своїх батьків.
Він двічі був поранений, мав дві серйозні контузії, але не хотів, щоб мама й тато про це знали.
Після важких осколкових поранень ніг проходив лікування у шпиталі, переніс кілька операцій. Та батькам сказав лише, що перебуває у відрядженні в Полтаві. Коли ворожий дрон вибухнув над його автомобілем і він отримав опіки обличчя та рук, пояснив, що це наслідки роботи на електрозварюванні.
Навіть коли не мав сили чи можливості довго говорити, знаходив кілька секунд, щоб увімкнути відеозв’язок, усміхнутися, помахати рукою й коротко сказати:
— У мене все добре.
І лише згодом батьки дізналися, скільки болю він приховав за цими простими словами.
«Син нам обіцяв повернутися»
Попри війну, Віталій більше хвилювався не за себе, а за батьків. Просив берегти здоров’я, не перевтомлюватися, не братися за важку роботу.
Коли мама якось сказала, що біля хати просів паркан, він одразу попросив нічого не ремонтувати.
— Приїду — і все сам зроблю.
У цих словах був увесь Віталій. Він звик усе робити власними руками, не перекладати своїх турбот на інших, бути надійною опорою для найдорожчих людей.
Та виконати цю обіцянку він не встиг.
Пам’ять, що житиме
17 березня 2026 року під час виконання бойового завдання із захисту України Віталій Бойко біля населеного пункту Рай Олександрівка Донецької області зник безвісти за обставин, що дають підстави вважати його загиблим. І найстрашніше, на жаль, підтвердилося. Воїн повернувся додому на щиті. 25 липня Героя поховали у селі Новопавлівка.
Йому назавжди залишилося 42 роки.
Він не встиг створити власну сім’ю, не встиг реалізувати всі професійні плани, не встиг полагодити той паркан біля батьківської хати.
Але встиг прожити життя так, що ним пишаються рідні, пам’ятають побратими, поважають колеги. Він залишив по собі найважливіше — вдячну пам’ять людей, яких любив, і повагу тих, поруч із ким жив, працював і воював.
Обіцянку «Приїду — і все сам зроблю» війна не дала йому виконати. Та все своє життя Віталій був тим, хто підтримував, захищав і брав на себе найважче. Саме таким — надійним сином, майстром своєї справи, мужнім воїном і доброю людиною — він назавжди залишиться у пам’яті рідних, побратимів і всіх, хто його знав.
Ірина СТОЛБОВА
Фото Тетяни Бойко
